Мотря

чоловіка, котрого ті собаки вбили. Її кріпко тримали за руки, щоб не зіскочила з воза.

На другім возі в'язали якусь змаргану жінку, котра так само хотіла скакати і вертатися, бо

синка в свободі лишила, пігнав товар у поле. Її не пускали, і вона з божевільної розпуки кусала

своїх сусідів.

Сивоголовий дідусь осіняв їх хрестом і заспокоював нагадуючи милосердя боже.

Кочубеєві гайдуки пустилися кіньми поруч тих возів, що гнали, як осінній вітер, і

розпитували їх про подробиці нападу.

Вернувшися до свого пана, повторили йому, що зачули. Подія була звичайна. До свободи

надійшли на постій царські люди, піші. За одну ніч натворили багато лиха, довели людей до

розпуки. Розбивали, крали, насилували. Ранком зажадали коней для себе, 70 штук. Стільки в

цілій свободі не було, бо люди здебільшого орали й возили збіжжя волами. Слободяни ще

звечора сподівалися того і вночі декілька возів успіло виїхати з села і сховатись в байраках.

Москалі, не діставши коней, почали мордувати людей. Хлопи відбивалися й відстрілювалися,

відібравши від деяких москалів ручниці, а між тим жінки з дітьми втікли, дібралися щасливо до

тих возів, що чекали в байраках, і тепер спасають життя, бо москалі, певно, в другій свободі

дістали коней і поженуть за ними.

Кочубей заспокоївся. У страху великі очі. Хтозна, що з тими москалями сталося, бо й наші

хлопи недаром руки мають. До того не знати, чи буде в тих москалів час гнатися за декількома

возами, у них же є якийсь приказ, і годі їм, як вітрові по полі, буяти.

— Але, — казав, — коли ми вже раз стали табором, так і відпічнемо собі та нагодуємо