Мотря

не перечив її, тільки пильно дивився перед себе.

— Але ж багато їх! На конях і возами, дійсно, ніби перед татарами втікають і перед

турками, як це за Дорошенка бувало.

— Товпа! — згірдливо сказала Любов Федорівна.

— А все ж таки не з добра вони втікають. Глянь, як плачуть жінки, як кричать діти, а там

на возах і побитих чи ранених везуть. Цього не повинно бути.

— А но, може б, ішов захищати тую голоту, бо ти й до того спосібний!

Кочубей не чув тих слів, бо давав прикази своїм, щоб перейшли втікачів та розпитали їх,

хто і де їх напав. Але зупинитися не було сили. Людей гнав страх, як буря жене листки. Жінки

плакали навзрид, унивали, тулячи до лона перестрашених і покалічених дітей. Розкуйовдане

волосся, порвана одіж, поцарапані руки, з котрих спливала кров, свідчили про свіжопережиту

боротьбу, з котрої вони насилу врятувалися.

Мужчини мали поперев'язувані білим полотном голови й руки, в їх очах горіла злість і

жадоба помсти, але разом із тим видно було свідомість, що від них залежить рятунок їх родин.

Ті, що сиділи на задніх возах, обернені були лицем від коней. Тримали в руках ручниці, щоб

відстрілюватися від напасника, коли б він здоганяв їх.

— Стривайте, люди! — гукнув Кочубей, — розкажіть, що за пригода сталася з вами!

Але люди тільки руками махали, показуючи позад себе, і тільки жахливі стони

тяжкоранених були відповіддю на його питання. Якась гарненька молодичка, в кабатику зеленім

з червоними розмитками, кричала, щоб її пустили, бо вона хоче вернутися і поховати свого