Мотря

бігу, подався кілька кроків узад і став. Бувало воно не раз, як виявилося, що треба об'їздити

якусь баюру, або шукати проїзду стернею, або повертати на інший шлях, і тому Мотря не дуже-

то й турбувалася тим і дальше снувала свої гадки. Але дівчата, що їхали з нею, немало чогось

затривожилися, повискакували, побігли стернею і повернули до своєї панночки з тим, що

напереді діялось щось непевного, може, й небезпечного. Мотря й собі хотіла вискакувати, але

візник сказав, що табор рушає з місця. І дійсно, вози з'їхали з дороги на ріллю, вибралися на

невеличкий горбок і там стали, не шнурком, а чотирикутником, котрий окружили козаки й гайдуки

і загалом мужчини, спосібні до оборони, зі зброєю в руках.

Шляхом від північного сходу наближалася якась товпа, а із-за дощу та мряки годі було

знати, скільки їх і хто це такий, свої чи вороги. Кочубей вислав кількох їздців, і ті незабаром

вернули, кажучи, що це якась свобода перед москалями втікає.

Генеральний суддя заспокоївся, але не казав двигати табору з місця, аж переїдуть тамті,

щоб якої сутички не було на дорозі. Люди з перестраху ніби розум тратять. Женуть наперед

себе і нічого не бачать.

Кочубеїха нарікала на "чорняків", що навіть царя не хочуть слухати, що не раді б двигати

ніяких тягарів, не хочуть давати ні харчів, ні підводів і тому нема спокою, тому й вони, Кочубеї,

непотрібно бентежаться і спиняються в дорозі.

— Той народ треба раз добре до рук прибрати, бо через нього ніколи в нас не буде

спокою. То такий народ, що коли кріпко на нього надавиш, то він слухняний і покірний, а коли ти

даш йому волю, то зараз візьме тебе під ноги. Кочубей знав аж надто добре гадки своєї жінки і