Мотря

позволяє своїм людям грабити і вбивати наш народ, то чи не робить він цього тому, щоб народ

нацькувати на гетьмана і його старшин? Ось, мовляв, не вміють чи не хочуть вони нас захистити

та оборонити перед москалями. Таким способом винищується Україна й підготовляється

боротьба усіх проти всіх. Дивно, як того генеральний суд не бачить!"

Марія Федорівна заспокоювала Мотрю як могла і як уміла. Казала, що всьому винувата

війна і коли прийде мир то над світом проясниться, як прояснюється небо по бурі Але Мотрі такі

слова не могли заспокоїти, навпаки — в неї являлося бажання шукати іншої, більше рішучої

розв'язки цього питання...

Генеральний суддя ще й тому лишився один день у сотника, бо сподівався, що, може,

дощ перестане лити як з відра і що в погоду можна буде краще і скорше їхати.

Але минула й друга ніч, а дощ не переставав. Вибралося на сльоту, триднівку, а може, й

на довшу. Не було ради. По сніданню Кочубеєвий табор двинувся в дальшу дорогу.

Минули Ромни, переправилися на другий бік Сули, праворуч стали показуватися невисокі

горби.

Мотря примкнула повіки і в уяві своїй бачила, мов на картині, гетьмана, Орлика,

Войнаровського, Данила Апостола, всіх тих людей, не виключаючи й Чуйкевича, яких-вона тепер

називала своїми, бо чула, що вони їй гадками близькі, ніби справді свої. А натомість мати

осторонь стояла від них, ніби вона якась чужа й далека.

Нараз почулися якісь крики спереду. Візник з Мотриного повозу перекликувався зі своїми

товаришами з передніх возів, гайдуки, що їхали верхом по боках, побігли вперед, повіз звільнив