Мотря

розказувала, як царські драгуни напали на один сотниківський хутір. Порозбивали всі скрині і

шафи, позабирали хутра й цінну посуду, а скло й миски, глиняні та. фарфорові, потовкли так, що

тільки купу череп'я за собою на подвір'ю лишили. Гусей і курей геть перерізали, худобу, що була

в стайнях, одну забрали, другу покалічили, так само коней. Питали, де сотник? А він, сердега,

заховався у криницю. Хтось зрадив чи самі вони, харцизи, доглупалися, що хтось у криниці

сидить, добули, — Боже ти мій, чого не робили з ним! А то ж чоловік старий, заслужений і

засібний, якого всі знали й поважали.

В другому місці знов напали на двір. Як нехристи які, як бузувіри, поруйнували все,

шаблями покраяли образи й ікони, горівку й напитки усякі повипускали з куфів і бочок, бо їм

краще смакує з землі пити, коли напиток перемішається з болотом. Там же і на церкву напали.

Погадати тільки — на церкву! Посуду церковну заграбували, ризи покраяли й понесли з собою,

дяка з крилосу витягнули і сильно дуже побили, без причини і без жалості ніякої, а все, мовляв,

по приказу царському, нібито за те, що черкаси не досить слухаються людей його височества і

нерадо дають, що їм потрібно, особливо ж коней, до котрих вони дуже охотні і котрих їм ніколи

не буває досить.

Зауваживши, що генеральний суддя слухає тих оповідань не якось радо і без особливого

спочуття, хазяї зводили балачку про щось друге. З'являлася й бандура і нові пісні, котрих

оспівувалося нове українське горе. Мотря пильно рухала всіх тих нарікань на московську

сваволю і пізніше довго не могла вснути, бо причувалися їй крики і плачі людей, що втікають

перед чужинецькою кривдою і насильствами.