Мотря

крапель свої віти додолу, квітки стулювалися, тратили барву і форму, якийсь чахлий корч при

дорозі хитався за подувом вітру, ніби говорив молитву суєти. Ворони чорні цілими стадами

перелітали від гаю до гаю.

Повіз рушив з місця.

"Їдьмо настрічу новому і невідомому, може, й сумному, їдьмо!"

Переправилися через Псьол, лишили праворуч Гадяч і прямували до берегів Хоролу.

Дощ, ніби плахтою брудною і мокрою, вкрив краєвид. На широких, але невлаштованих

шляхах, пилюга перетворювалася в болото. Місцями стояли вже й цілі озерця. Як попав туди

повіз, то застрягав по осі, і треба було його витягати. Припрягали ще одну пару коней, гайдуки

дрючками підважували колеса, гукали на коней, вйокали, і по довгих зусиллях подорожні

добувалися з "проклятої баюри" на те, щоб незабаром у нову попасти.

Доводилося, і то чи раз, завертати з дороги, бо хоч деякі візники знали дорогу з Ковалівки

до Батурина, "як свою власну кишеню", але ж тому, що світ оповитий був дощами, мрякою і

"дідьчою слякотою", збивалися зі шляху, і ще й тому нелегко було тримати добре дорогу, що

старі свободи й хутори зникали з лиця землі, придорожні хрести "якийсь чорт порозвалював", а

натомість у ярах і в чагарниках являлися нові людські оселі, що несміливо своїми коминами й

довгими журавлями криниць давали знак про себе.

Мотря визирала з вікна своєї карети, але нічого замітного не бачила. Перед нею

розкривалася багата й урожайна країна, що марнувала свої дари, бо не могла як слід

загосподарюватися в тих неспокійних і непевних часах. Яке добро, який рай був би тут людям,