Мотря

коли б їх не відривали від хазяйського діла та не нищили надбане маєтків.

Мотрі нагадувався той корч, котрий що підросте трохи то його пообтинають, і він ніяк не

може розвинутись в повний зріст.

Так було і з нашим краєм. Він не міг розвинути всіх свої сил, бо над ним лютувала негода.

Мотря чимало наслухалася про добробут по чужих далеких країнах, про те, як німецькі

городи після тринадцятилітньої війни двигалися з руїни, багатіли, розвивала промисел і

торгівлю, як у них творився культурний патріціат, і її серце стискалося з болю, що вся наша

земля, хоч куди багатіша від тамтих, була така поруйнована й запущена.

Голосне кракання галок розбудило її з задуми.

Летіли хмарами до якогось стовпа чи хреста, що бовванів на недалекому роздоріжжі.

Кружляли над ним, билися за місце, стручували одні других, незважаючи на візників, що

страшили їх, лускаючи батогами.

— Повішельник, — сказала котрась із дівчат і перехрестилася.

— Може, за кару повис?

— А може, громада самосуд над ним учинила?

— Може, козаки якого харцизу на смерть скарали? Повіз наблизився до роздоріжжя, і

Мотря побачила, як на білому черепі повішеного сидів чорний ворон, чистив свій клюв до

людської кості і, махаючи крилами, обривав і пускав з вітром останки чуприни. Труп хитався,

ганчірки перегнилої і дощами розмоченої одежі облітали з нього, відкриваючи гниле тіло, котре

клювала хижа птиця, зводячи голосні бої за нужденну страву. Замість рук хиталися білі кістки,