Мотря

осліпить тебе і — гасне. Лишається ніч... І як в історії... Прийде момент, пірве людей за собою,

розпалить перед ними кольористі огні з тисячами зірок, з широкою луною, з кривавою загравою і

— потухне. Люди вертають до своїх звичайних турбот, орють, сіють і — забувають минуле.

Тіштеся, тіштеся кольористими огнями!"

НАСТРІЧУ НОВОМУ

— Від'їхали... — сказала Мотря, попрощавши гетьмана біля воріт і вертаючи до своєї

пустельні на горищу.

Кочубеї поїхали проводити гетьмана до границь своїх маєтків. Не скоро вернуть. Скільки

разів Мотря проїздила туди і питалася, де їхні межі, батько гордо казав: — Усе наше, усе

Кочубеїв!

І те "все" вона нині радо віддала би за здійснення свого одного бажання, того єдиного, що

звірила тітці. Не розуміла загарливості людської, не могла зрозуміти гордощів: з багатства.

І брильянтовий перстень гетьманський не тому цінний для неї, що в ньому такий великий і

блискучий брильянт, лиш тому, що від "нього". Невже ж він дійсно береже вірності в любові?

Кажуть, як покласти його під подушку любого (так, щоби він не знав), то крізь сон скаже, чіт

любить тебе, чи ні.

Спробує колись...

Мотря засоромилася своєї гадки. "Пощо це знати? Не в коханню сила, а в ділі, до котрого

нас кохання веде". Вона хоче, щоб її кохання повело його до слави. І поведе. Згинути або

побідити... А якщо батьки спротивляться їй?.. Піде проти їх волі. Ніхто не спинить її на шляху,