Мотря

— Чому ж би то ні? — спитав здивований гетьман.

— Бо вам побідити треба.

— Побідимо або поляжемо, — сказав гетьман, вкладаючи перстень на середній палець

Мотриної лівої руки.

Дорогоцінний брильянт озарив своїм сяєвом мертві перли на Мотриній шиї.

Гетьман поклонився їй і повернув у бічну алею. Мотря стояла, як з мармуру кута. Все, що

пережила останніми днями, було таке несподіване для неї, таке мерехтливе, блискуче, як оцей

дорогоцінний камінь. Її несвідомі бажання, її пориви, для неї самої незрозумілі, щолиш тепер

знаходили своє вияснення.

Мотря ступила на нову дорогу. Може, та дорога не рожами, тільки терням укрита, але

вона є, і Мотря попрямує нею...

По розмові з гетьманом не хотіла нині розмовляти з ніким. Не стежками, а росистими

муравниками пішла навпростець у двір. Бічними сходами, котрими ходила прислуга, вбігла на

горище і крізь дівочі кімнати дібралася до своєї спальні. Двері замкнула на засув. Світла не

світила. Тільки невгасаюча лампа перед іконою Матері Божої то погасала, то розгорювалася

наново, як човник світла на хвилях темряви. Іноді робилося ясніше. Це якийсь новий фейєрверк

знімався над Кочубеєвим двором. Його вітали оплесками й гучними викликами радості та

вдоволення.

Тішився Кочубеєвий двір.

"Ніби в життю, — думала собі Мотря. — Явиться гадка засяє на твойому небі, озарить,