Мотря

Принишкли вітром розгойдані листочки, квітки й корчів непорушне стояли, тіні

причаювалися до землі.

Понад Мотрею пролетіла велика світляна куля і повисла прямо над її головою.

Гетьман ухопив Мотрю за руку і потягнув її набік. Боявся, щоб ракета, спадаючи в діл, не

обсипала її.

Мотря зрозуміла його турботу, й ніби позичений усміх завітав на її устах.

— Спасибі вам, Мотре, спасибі, Мотренько! — сказав урадований гетьман, здержуючи

любовні слова, як непристойні його вікові і не відповідаючі хвилині.

Їх тут легко міг хто-небудь зустріти, бо хоч Кочубеєві сади й городи були дуже великі, але

ж і людей сновигалося ними чимало, любуючися і ночею прегарною, і мистецькими огнями.

Нараз гетьман помітив шнурок перел на шиї Мотрі і, похитуючи головою, сказав:

— Margaritae significant lacrimarum flumen[19]. He носи ти їх, Мотре! Прийми від мене

отсей перстень брильянтовий. Кращого й дорожчого на всій Україні немає. Хай він буде

видимим знаком нашої нинішньої розмови.

— Краще, коли б він був із простого заліза.

— Залізо нам потрібне, а вам пристоїть щонайдорожче каміння. Anselm Boece de Boot[20]

каже, що в брильянті добрі й живуть, він перед чарами, перед отруєю і всякими ожими затіями

свого власника хоронить. Він, якщо іти філософії талісману, є також признакою вірності і любові,

приносить славу і побіду.

— То не давайте його мені, Іване Степановичу, не давайте! — аж скрикнула Мотря.