Мотря

корови ссе, отже, ні! За нашу покірливість нам ніякої дяки нема, одна наруга!

— Зневажають нашого брата не по-людському.

— Як невольника...

— Як безмовну скотину...

— Не треба нам гордомисленними бути, — зауважив цареславець.

— Бога бійтеся, товаришу! — гукнули йому. — Яка тут гордомисленність? Ми вже й честі

давньої, козацької позбуваємося, а про гордомисленність нікому з нас, мабуть, і не і сниться. |

— Пригадайте собі, як козаки року 1703-го на уйстю Неви стояли. Ні криші над головою, ні

клаптя соломи, щоб переспатися, ні круп, ні солі, про сало й не згадуй, ні сухарів. Бог святий

знає, як ми там усі з голоду не повмирали. І це ви називаєте гордомисленністю?

Цареславець мовчав. До нього дальше приставали:

— А чого ж тоді Полтавщина так обезлюдніла, чого ж то тільки міг, з душею на Січ утікав,

як гетьман мусів охочекомонними всю границю свойого регіменту обставити? Все із-за тих

свавольств, із-за тих "безеценств", що народові козацькому від ратних людей царських

чинилися.

— Або пригадайте ви собі, як то ми з Обидовським та Щокієвським під Псков ходили. Чого

то там не творилося, Боже ти мій! Яких нам утисків москалі не чинили, як нас не зобижали! Коли

нам за харчами по волостях їздити довелося, щоб з голоду не вмерти, то нас катували, били,

сорок козаків у річку вкинули.

— Сорок козаків!