Мотря

тебе і на бій везе, і з бою тебе, раненого, до своїх приносить. Що вартий козак без коня? А мав я

тоді такого коника карого, як намальованого. Ніжки по колінця білі, ніби їх хто хусточками обвив.

Та й мудрий який, та й вірний! Говорив я з ним, як з людиною. Розумів кожне слово.

— Ну, і що? І що? — питали товариші, щоб спинити струю жалощів козацьких.

— Німці забрали мені. Якийсь товстопузий офіцер під себе загорнув, а мене пішаком

пустив. Пустився я доганяти, хотів битися, гадаю собі, нехай мені смерть зроблять, та спинили

мене, скували, збили. Ось вам знаки. — Він сумно показав на свої покарбовані руки. — На тілі їх

куди більше.

— Правду кажеш, товаришу, святу правду, — стверджували другі. — Не в тебе одного

коня забрали тоді. Всіх нас на піхотинців переформували і обдертими та голодними пустили на

поталу ворогам.

Бенкет у Кочубея перетворився в поминки. Ті козаки, що ходили за Апостолом,

пригадували собі своє сумне розставання з вірними товаришами, кониками козацькими, і не

одному сльоза заблищала в оці.

— Та то ще, — почав один з прилуцьких, — жаль, але хоч не сором. А погадайте собі,

чого то ми останньої осені зазнали, як під Ригу ходили. Вас ограбували німці, значиться, люди

чужі й чужовірні, що душі нашої козацької не розуміють і, може, навіть гадають, що в нас і вовсе

ніякої душі немає, але послухайте, що з нами царські люди православні зробили. Коли отеє

царським наказом заведено уло пошти, то наших прилуцьких козаків приставили до тих пошт

царські листи та московських офіцерів своїми кіньми возити. Вже ти не козак, а поштар, от що!