Мотря

соняшне сяєво, і кучері його ніби з золота горіли. По замкнених очах і по рум'яних устах блукала

усмішка легка, ніби він крізь сон до сонця усміхався.

Був це хлопчина літ, може, дванадцять. Сирота, родич далекий Кочубеїв. Чимало їх по

дворах українських панів бувало. Чимало батьків гинуло в далеких походах, оставляючи дітей на

ласці родини. Причепиться таке сиротя до дядькової клямки, ні то син, ні слуга, навчиться

читати й писати, прислухається до мудрих розмов і незчується, коли й сам розуму набереться.

Не з одного такого сироти

люди бували.

Мотрин паж їздив з нею в одній колясі, помагав висідати, зверхні одяги подавав, ніби він

чура, ніби молодий товариш, — Мотря його любила й розніжувала. І тепер з насолодою

дивилася на його гарне личко і казала собі: "Неабиякий козак колись вийде з нього... Щось йому

гарного сниться. Може, власний кінь і шабля. А може, Січ, а може, маєва нічка зоряна і люба

розмова".

Не могла стримати руки, щоб не погладити його по тих кучерях пишних.

Хлопець зжахнувся і розплющив очі, а побачивши свою панночку, зірвався на рівні ноги,

як винуватець.

— Спав? — спитала Мотря ласкаво. Хлопець не відповів нічого, тільки кліпав повіками,

ніби йому на плач збиралося.

— Що ж тобі такого гарного снилося? Розкажи мені Тільки, чуєш, говори правду, бо знаєш,

що я не люблю, коли ти брешеш, — жартувала Мотря, а хлопець переступав з ноги на ногу і вже