Мотря

силу й радість, а біль і терпіння? Сили нам треба й радості нам треба, великої радості життя!"

Хоч сонце сліпило її очі, ішла туди, де воно горіло.

Настрічу сонцю. Минула город, пройшла широку леваду і ступила в зелену діброву, на

лісову доріжку, що вела в велику Кочубеєву пасіку. До пасіки було ще, може, з годину ходу.

Мотря не думала, куди вона йде. В пасіку їй не хотілося. Там люди, вона шукала самоти,

а найкраща самота в лісі не самотня, бо що дерево — то життя, що квітка — то краса. Вибіжить

серна і, почувши шорох твоєї ходи, стане й дивиться на тебе своїми великими, цікавими очима.

Може, вперше бачить чоловіка. На купині зайчик сидить, моргає вусиками й миється своїми

лапками, росою писочок вмиває. А по узліссю крадеться до своєї нори хитра лисиця, вечерю

дітям несе, кров'ю значить дорогу...

Всюди кров, без неї нема життя...

З дерева на дерево вивірка скаче, як блискавка, ніби насміхається з чоловіка, що він

таких штук не вміє, ходить, як медвідь...

Не наскучить у лісі. Шумлять дерева й навівають думки якісь ширші, буйніші від тих, що

родяться у хаті. Стіни ц не спиняють, несуться бистро й летять високо, аж до хмар.

Мотря не спиняє думок. Вона думками жиє. Для неї де те гарне, що є, лиш — що бути

може. А може бути все... Може, з нею ожениться гетьман...

На тую гадку вона спотикнулася, як на камінь. Стала, ніби зі сну збудилася. Глянула на

доріжку.

Перед нею, кроків, може, на сто, — гетьманів паж Петрусь. Гетьманову стрільбу несе.