Мотря

— А кому ж тоді близько, Мотре?

— Може, кому й близько, хоч би й моїм дівчатам, а мені далеко — не складається. І

правду вам сказати, не подружнього щастя я бажаю.

— А якого ж?

— Якого? Як би вам це сказати, щоб не сміялися з мене, щоб не подумали собі, от верзе

Бог зна що... якогось іншого щастя, щоб воно тривало хоч би й одну тільки хвилину, але щоб

було таке сильне, таке могутнє, щоб дало таке вдоволення, якого не дають цілі довгі роки

звичайного, буцімто

щасливого життя.

— Яка ж то така велика хвилина може бути, Мотре? Не розумію тебе.

— Яка хвилина?.. Уявіть собі, тітко, що наші батьки й брати пішли в поход. Але не на

приказ царя і за царя, а за Україну, за її визволення. Борються, як боролися предки, побіджують.

І отеє. Бог дав, що остаточна побіда за нами. Уявіть собі, тітусю: ми побідили, Україна вольна! І

нема вже ні чужих регіментарів у нас, ні московських воєводів, ні цар нам не пан, ні король, ні

хан, — гетьман заправляє нашою країною — наш, український гетьман! І ось він на сивому коні

в'їжджає з поля боїв у золотоверхий Київ. Дзвони грають, сурми трублять, на валах тої твердині,

що цар нашими руками будував, з гармат палять, народ хвилюється, як море. Всі очі радістю

горять, груди воля розпирає: "Осанна! Осанна!!" Дівчата квітки під ноги сиплять, малинові

хоругви лопотять, як птиці, що крила широко розпустили, бо вилетіли з кліток. "Осанна! Осанна!

Осанна!" Вже наших козаків не поженуть копати канали московські, вже на їх костях не будуть