Мотря

— А мені, тіточко, здається, що моя мати забагато того світу бачить.

— Як же би це?

— А так, тіточко, що вона хотіла б бути і першою багачкою на всю Україну, і усім

заправляти по своїй уподобі, як гетьманша.

— Мудра твоя мати, Мотре, і горда.

— Грішною гордістю горда, — прости мені. Боже, гріха, що так про свою матір кажу.

— Нехай Бог простить! — Марія Федорівна зітхнула.

— А тому я таку гордість грішною називаю, — говорила Мотря, — що вона нікого більше

опріч себе не бачить.

— Може, воно і не так-то вже погано, як ти гадаєш. Любов Федорівна і мужові своєму

добра бажає, і вас усіх любить, тільки не виявляє того по собі.

— Цього нині, тітусю, замало. Треба ж і про те подбати, що нам щастя і багатства дає,

про свій рідний край. Ми ж не якісь рабині, ми свідоме жіноцтво. Хочеш мати права, так і

обов'язки мусиш брати на себе. Дбаєш про себе, треба

й про загал подбати.

— Авжеж, що треба! — притакнула тітка, сплітаючи Мотрині коси й укладаючи їх у вінок, в

найкращий вінок на голові дівоцькій.

Мотря глянула в зеркало.

— Та й гарно ж ви мене зачесали, тіточко! Їй-Богу, гарно! Хоч до аналоя ведіть. Та до

аналоя мені далеко.