Мотря

чуда творила, не надприродні чуда, а людські, які і в нас, і в других народів не раз бували.

Будемо вірити!

І Мотря притулилася до тітки, як до матері дитина.

Дві жінки сиділи в літне полуднє, як привид. Одна — ніби мрія, друга — мов жаль, мрія

про будучність, жаль за минувшиною.

Сонце сміялося над ними.

Здалеку долітали відгуки стрілів у Кочубеєвих дібровах... Гетьман поїхав на лови...

НАЗУСТРІЧ СОНЦЮ

Годинники в Кочубеєвих світлицях дзвонили і грали четверту годину з полудня, як Мотря

зійшла з горища на долину.

Світлиці були пусті. Тільки сонце гралося на лискучих долівках, і тільки тут і там якась

муха бреніла на чисто вимитих шибках.

З хрусталевих свічників падали на стіни та на білі двері семибарвні світильця, ніби хтось

веселку на шматочки подробив і приоздобив ними багатий Кочубеєвий двір. Мотря глянула на

пишні київські килими, на перські і турецькі коври, на срібну посуду, що стояла скрізь по шафах і

полицях, на нову дорогу мебіль, на всі ті зверхні, в очі б'ючі признаки великого Кочубеєвого

маєтку і тільки раменами здвигнула: "Для кого воно? Хто з нас у тій хаті щасливий? Батько?

Мати? Чи, може, я, Кочубеєва Мотря?"

Скорою ходою переступала пороги.

В сінях на лавці Мотрин паж. Голову опер об стіну і спав. З протилежного вікна падало