Мотря

класти нової столиці, вже наших дівчат ні в ясир не загорнуть, ні до панських, ні до воєводських

спалень ночувати не силуватимуть, — вони вольні! І забувають матері й сестри про синів і

братів, що в визвольній боротьбі свої голови поклали, й підносять маленьких дітей на руках

високо, понад голови юрби, і кажуть: "Дивіться, це той, що нам виборов волю! Це гетьман!.." Ах,

як я такої хвилини бажаю! Хай би я її бачила з вікна чернечої келії, хай би мене врадувана товпа

ногами своїми стратувала, хай би мені серце з превеликої радості надвоє розірвалося, але

знала б я, що була щаслива таким великим щастям, що більшого в життю і бути не може... Ось

чого я, тіточко, бажаю.

— Тепер я тебе зрозуміла, дитино... Ти ще молода, може, й доживеш до того. Дай тобі

Боже, Мотре, щоб дожила. Але сказав Христос: якби ви віри за макове зерно в свойому серці

мали, то сказали б горі — рушся, і гора рушилася б з місця... Віри нам бракує, дитино. — І Марія

Федорівна сумно голову повісила на груди. — Віри нам бракує. Усе є. Сили є, багатство є,

розуму теж нам Господь не поскупив, тільки віри нема. Не вірять наші, що вони до великого

спосібні. Привикли до ярма. Не соромно їм у тому ярмі ходити й ласки погоничів своїх

запопадати за наділ землі, за почесті, за шматок охлапа зі свого стола, при котрім чужі

бенкетують. Віри не маємо, і ось де наша біда...

Понад Мотрею ніби хмара чорна перелетіла. І вона теж тільки бажала, але віри, що ті

бажання здійсняться, не почувала в серці. Чула вона вогонь, що світив, та не горів, мертвий

огонь. І їй сумно зробилося в душі.

— Треба вірити. Будемо вірити, тітусю, будемо тую віру ширити кругом себе, щоб вона