Мотря

тобі подарував, а шаблю — то сама куплю, як у Київ поїду.

— Я вже й тепер на коні їду, як який сотник, і шаблею вмію рубати. Я не така дитина, як

кому здається.

— Ні, ні, ти вже в мене козак, — жартувала Мотря, — а що губи ломиш, ну так що, велике

діло! Виростемо.

— Я губ не ломлю, — мені тільки жаль моєї ясної панночки, що вона така нещаслива. Я її

ворогів — як той гарбуз... — і він затиснув свої кулаки. А запалившися, говорив щораз гарячіше:

— Я не такий дурний, як кому здається я все те бачу і мотаю собі.... — тут він затявся.

— На вус, — докінчила Мотря, — в майбутності. Говори дальше.

— І як треба буде, то я всім покажу, що значить вірний чура. Побачать вони!

Мотря усміхнулася, взяла його за обі руки й закрутилася з ним, як у танці.

— Славний ти в мене козак. Люблю я тебе... Сідай і досипляй сну.

Пішла. Хлопець лишився ні в сих ні в тих. "Дитина, а вже й воно щось собі кмітує. Щось у

тім серці .ворушиться. Треба з ним поводитися обережно, а то він готов ще дійсно кинутися на

того якогось ворога, котрого й виявити не хоче", — говорила Мотря, переходячи свіжо-

виробленими крутими доріжками великий город.

Сонце горіло перед нею, як ватра, розпалена Господньою рукою на добро і на радість

всякої тварини. Мотрі хотілося молитись до сонця, хотілось дякувати йому, що воно таке ясне й

тепле, таке ласкаве і добре.

"Чому тепер не моляться люди до сонця, як колись молились предки? Чому величають не