Мотря

Вона важка для нього й велика. Він угинається під нею, ніби присідає, але вдає", що це йому

ніщо, що стрільба начебто і зроблена для нього.

А за Петрусем кроків, може, на двадцять-тридцять, — трьох мужчин. Хто такий? Мотря

руку кладе понад очі, бо сонце якраз викотилося над доріжку і сліпить. Ага, це генеральний

писар Орлик і гетьманів небіж Войнаровський, а між ними — гетьман. Ідуть і живо про щось

розмовляють. І

Перша гадка була у Мотрі — вертати. Вернути, піти на горище і не сходити нині.

Але ж вони побачили, пізнали, здоровлять, — ніяково! Треба йти назустріч, це ж гості, ще

й які!

І Мотря пішла.

Хотіла ступати, як звичайно, гордо і пишно — не могла. Чула, що й ноги не слухали її,

вгиналися, ніби вона ще хора.

— Вітаємо вашу милість з погідним вечером та з добрим і здоровлям! — сказав гетьман,

простягаючи до Мотрі руку.

Мотря глянула на гетьманський каптан, ледви замітно гаптований золотою травою, і на

коштовний брильянтовий перстень на його довгій вузькій руці, ніби вона й очей не сміла на

гетьмана піднести.

— Вітаю ясновельможного пана гетьмана і панів, — прошепотіла, як хуторянка, аж лиха

була на себе.

— А ми отеє з ловів вертаємо, — говорив гетьман.