Мотря

розмови, бистро звертав на іншу тему або вривав розмову і дальше йшов. Так обійшов раз,

другий цілу кімнату, аж утомлений сів у високому кріслі й похилив голову, повну тих жалоб,

нарікань і бажань, що довелось йому почути.

Посідали і старші з гостей, а лиш дехто вийшов у садок пройтися і відсвіжити голову.

У салі зробилося тихо, ніби над нею ангел перелетів. Ніхто не важився переривати

гетьманської мовчанки. Кождий споглядав з-під ока на понурену голову Івана Степановича, і

всякому важко робилося на серці.

Хоч не в одного були свої жалі до нього, бо, відома річ, що ще ся той не вродив, щоб усім

догодив, але все ж таки на голову гетьмана привикли дивитися як на наймудрішу з усіх,

талановиту зроду, наукою просвічену і довгим досвідом життєвим багату. Всякому відомо було,

що гетьман і з найбільшої халепи вмів вийти ціло. Так було з Палієм, з поляками і з Москвою.

Цінили його не тільки за те, що дбав про піднесення добробуту й освіти, що будував церкви,

піклувався школами тощо, але всякий хвалив його охоту вдержати за Україною якнайбільше

української землі. Хоч і як настоювали поляки на те, щоби він віддав їм Правобережну Україну,

то Мазепа все ж таки вмів знайти якийсь викрут і тримав її під своєю булавою. Багато було

таких, що сердилися на нього, чому він не порве з Москвою, але й вони не сміли голосно свого

гніву виявляти і, зітхаючи, казали, як колись про старого Хмельницького говорилося: "Бог один

знає, Бог один відає, що наш гетьман думає-гадає".

Отся примівка і тепер приходила всякому на гадку, й тому ніхто не важився бентежити

задуманого гетьмана.