Мотря

прати не треба, така мокра.

— Жаль дуже, що пан гетьман не бачив, як наш сотник польонеса йшов.

— Я, — озвався, підморгуючи, сотник, — по-шляхецьки:

гуляй, душа, без контуша, шукай пана без жупана, — я інакше не вмію, лиш по-панськи.

— Ви, пане сотнику, — жартував з нього Кожухівський, — мабуть, із тих панів, що про них

співають: штани мої сині, вдома двоє в скрині, так скинь же мої, коли в тебе є свої.

— З другого ся насміваєш, а за себе забуваєш, — відповів сотник, підморгуючи сивою

бровою, — смішки з сусідової кішки, а як своя здохне, то плакатимеш.

— Добре тобі так, Кожухівський, — запримітив гетьман, — не зачіпайся зі шляхтичем,

знай пана.

— Розібрало собі хлопство, — буцімто нарікав сотник, — ніякого шацунку для ослячої

шкури не має, ніякої реверенції, дальше з одної миски їсти схоче. Треба б нам пригадати,

почому лікоть кваші!

— Жарти набік! — перебив Апостол. — Ти б нас, пане гетьмане, повів так, як у тому танці,

до бою за визволення всього народу козацького, українського, о, то б був гарний танець!

— В тім танці, пане Даниле, на який ти нагадуєш, два кінці, от що! Та коли б ви мене так

слухали в ньому, як слухали тепер... а то... — і гетьман не докінчив речення, бо надійшов

Кочубей і питався, чи можна починати козака.

— Будь ласка, — відповів гетьман, — і побачимо, як молоді гуляють, та пригадаємо собі,

як ми колись гуляли, чи краще.