Мотря

Музики вдарили козака. Але ніхто не зважувався починати. Аж Орлик підійшов до

Чуйкевича і шепнув йому до уха щоби він попросив хазяйську доньку, бо так воно годиться.

— А чому ж саме я? — спитав Чуйкевич.

— Відомо чому, — відповів Орлик, — іди!

І Чуйкевич підступив до Любові Федорівни:

— Чи позволите, пані матко, повести вашу доньку в танець?

Любов Федорівна притакнула головою, і Чуйкевич подав руку Мотрі.

Пішла, ніби не знаючи, де і з ким гуляє. Очі, злегка прислонені повіками, ковзалися по

стінах, утікаючи і перед жадібними поглядами молодих, і перед старечими очима, котрі залюбки

приглядалися до тої незвичайної краси, ніби до якоїсь надземської з'яви, що ось-ось

несподівано і зникне, як несподівано виринула перед ними.

Вечірні сумерки гасили яркі коліри вбрання, долівка вповивалася сивавим димком, і

здавалося, немов Мотря не доторкається землі, лиш пливе у повітрі, то лебідкою посувається по

хвилях спокійного ставка, то знов ніби пшеничкою хвилює під шум вечірнього вітру.

Чуйкевич достроювався до неї. Не підстрибував, не викидав руками й ногами, лиш ніби у

якомусь забуттю гонив свою мрію. Манила його, кликала "ходи", і він ішов, — на край світа пішов

би за нею. Вже, вже зловить її і притулить до себе, і пірве в обійми, і понесе на буйному коні, —

та ні. Мрія розпливається у хмарах, була й нема, вже далеко перед ним, приманчива, зрадлива,

невловима.

Аж таки попалася йому в руки, і обоє закрутилися, мов вітряна курява на шляху, тупнули