Мотря

якось дивно підморгуючи правою бровою, що з нього ще більше сміялися, ніж з його оповідань.

— Випиває і куняє, свого віку козацького доживає, — гукнув йому хтось над самим ухом.

Сотник збудився і здивовано глянув кругом себе.

— Слихом спихати, видом видати! — ніби вітали його.

— Дайте приску ноги посипати! — відповів. А тії знов, ніби давно не бачилися з ним:

— Як поживаєте?

— Спасибі! Отак собі, то скоком, то боком, як бачите! Кажучи це, кланявся на всі боки,

гетьманові, господарям цілому товариству.

Гетьман з господарями, а за ними й решта гостей перейшли до сусідньої кімнати, великої,

на чотири вікна в одній стіні до городу. В кімнаті тій не було ніякої обстанови, крім крісел попід

стінами. Навіть долівка не була встелена коврами й килимами. Проходжувалися або ставали

гуртами й балакали.

Гетьман підходив то до одного гуртка, то до другого, вважаючи, щоб хоч кілька слів до

кожного гостя сказати. З ким довше не бачився, розпитував його про здоровля, про жінку й дітей,

що нового й доброго чувати. Тут-то й була нагода виповісти все, що кому на серці лежало. А

бажань було більше, ніж їх гетьман міг заспокоїти, бо старшини не вдоволялися будь-чим,

кожному хотілося пірнача, а й пірначі не всі були однакі.

Але Іван Степанович був мистець у таких розмовах. Навіть і гірке слово вмів так якось

своїм гарним усміхом придобрити, що воно нікого не боліло, навпаки, лишався раз на все

дорогий спомин з тієї розмови.