Мотря

другий бік, де невеличкий гурток слухав оповідань старого бувалого сотника і сміявся так

голосно й щиро, як тільки за добрим обідом козаки вміють сміятися, забуваючи і про минуле зло,

і про грядучі небезпеки, і про теперішню непевну хвилину.

— А чого ви там, панове, так голосно смієтеся? Говоріть, щоб і ми чули та посміялися

разом з вами, — сказав

гетьман.

— А, тут нам пан сотник всячину про шляхту розказує, — відповіли гетьманові.

— Приміром...

Сотник не хотів зразу розказувати, боявся обидити гетьмана, бо гетьман до вченого

слова привик, а він невчений вояк. Але на нього напирали з усіх боків, і він почав:

— Як був я з вашою милостею, пане гетьмане наш, на Волині та на Червоній Русі, то

надивився на тамошню шляхту. Дивний народ, їй-Богу, дивний! Отже, я і розказую тепер дещо

товариству про тую шляхту, а воно й сміється, — не в обиду будь се вашій ясновельможності...

Ото раз — стрічається двох шляхтичів. Один — в лаптях, а другий — в капцях, в одного подрана

сукмана, а в другого сорочка від Різдва до Великодня не прана, один — наш, а другий — лях.

Сусіди були, та в незгоді жили. Пішло їм за квочку, що засиділа двоє курчат у садочку на самім

окопі. "Оддай куре, хлопі", — каже лях. "Як дам, то по зубах", — отвітує наш. "А невже ж даш?"

— "Їй-Богу, дам". — "А я шаблє мам. Дуелюймисє". А наш мав тільки ціп. Дуеля і зроду не бачив.

"Глове хронь, писка тронь, складай бронь!" — гукає шляхтич і напирає на нашого шляхетно

уродженого своєю погаратаною карабелею. Наш відскакує то направо, то наліво, то присідає, то