Мотря

З деким балакав на самоті, і такі розмови тривали найдовше. Після доброго обіду та після

чарок він довідувався такого, чого по тверезому, може б, ніколи й не почув. Переконався, що,

крім Іскри й Кочубея та ще, може, декого, що тримався їх клямки, всі були до краю огірчені

московською господаркою на Україні. Московські люди допускалися насильств і ґвалтів і прямо

доводили народ до розпуки.

— Кінець світа, ваша ясновельможності, — жалувалися полкові й сотенні старшини. —

Поки ми терпітимем таку наругу? Ми ж народ вольний, козацький, а з нами поступають, як з

холопами-невільниками. За кожним разом, коли надходять москалі, наші люди сповідаються і

причащаються, не знаючи, чи доживуть до другої днини, а буває і так, що цілі свободи лишають

хати й утікають куди їх очі понесуть. Якщо ми народу нашого не охоронимо перед тим заливом

ворожим, то горе буде нам і Україні.

Гетьман заспокоював своїх людей як міг, натякуючи на те, що спасення наше не в чиїх, а

в наших власних руках. Коли б тільки ті руки кріпше шаблі, ніж чужих клямок, трималися.

— А то ми на себе дивимося, — казав гетьман, — вовком, а на чужих овечими очима. Не

віримо собі, завидуємо помсти кличемо, а вороги наші бачать це й тільки руки затинають. Це ж

вода на їх млин. Пригадайте собі Тетерю і Брюховецького, якого лиха вони накоїли і чи така

була, б нині Україна, якби не вони?

Старшини слухали, притакували і ніби змовилися, — кожний впевняв гетьмана, що буде

вірний свому вождові, якщо він загадає якесь нове діло.

Коли доходило до того і коли гетьман запримітив, що хтось із табору Іскри наслухує