Мотря

воскованій долівці. За ними йшли полковники, помінявшися своїми жінками, Войнаровський,

Орлик, Кочубеїв син, Василь Васильович, і навіть той старий сотник; що про шляхту розказував.

Він замикав хоровід. Раз у раз підкручував вус, вихилявся, хапався рукою за серце, бо казав, що

так шляхта польонеса танцює.

Інші танцювали поважно, прямо йшли, ніби у якомусь святочному поході, пильно

вважаючи на першу пару. Гетьман був мистець провадити танці.

Колись славний у світі гуляка, за котрим дуріли жінки й дівчата і котрого любовних пригод

навіть на воловій шкірі не списав би, затримав легкість рухів, почуття темпа й розуміння, що

краса танцю не засновується на розгуканих скоках, лиш на зіспоєнню руху зі звуками в одну

мистецьку настроєву цілість. Обійшовши салю довкола, гетьман поділив свою танцюючу армію

на дві частини, з одною сам пішов у праві двері, другу лівими попровадив Войнаровський. Так

обійшли вони всі більші покої на долині двора і знову злучилися в салі. Пари розвинулися в

колони гетьманову і Войнаровського, колони стали напроти себе як дві армії ворожі, пустилися,

ніби атакою, на себе, аж нараз зупинилися і поклонилися собі. Тоді мужчини стали кланятися

своїм дамам, дякувати їм за танець і відводили на місця.

Гетьман відпровадив Любов Федорівну до того покою, з котрого привів її.

Як вернув у салю, всі підходили до нього і дякували за гарний провід.

— Було колись, — отвітував гетьман, — минулося. Правда, Апостоле? Тепер нам інші

танці на умі.

— Правда. А все ж таки розібрало мене, мов вовка опеньки, а сорочки, бачиться, навіть