Мотря

християнських святинь. Невже ж того учив нас Христос?

— А вони з нашими що роблять? Чи давно то, як Огінський і Вишневецький прибули до

Вільни і оголосили універсал, силою котрого Сапіга і всі його прихильники ставилися поза

законом. Їх можна було вбивати, а їх маєтності грабувати. Що тоді терпіли православні —

пригадаймо собі! Скільки їх погибло від грабежів і розбоїв усяких бродяг, а то й від шляхти, котра

не щадила ні дітей, ні старців, ні священиків. Люди вірили, що кінець світу настав.

— Знаємо це і не одно ще більше, — відповів Апостол, — але невже ж, коли хтось робить

зле, то мені треба робити ще гірше? Куди ж то ми таким кривим шляхом зайдемо? Поробимося

звірами й пожеремо одні других, а нехрести прийдуть на наше місце.

Слово по слові, вони добалакалися до того, що коли б не сусіди, то, може, й схопилися б

були на себе, бо миргородський полковник, хоч і звався Апостол, не був апостольської вдачі, а

полтавський теж недаром Іскрою звався.

Але добрі сусіди пристали до них і насилу уговкали, згадуючи гетьмана, для котрого така

сварка все одно, що важка зневага.

Гетьман дійсно, зачувши суперечку двох своїх визначних старшин, насупив брови й

нетерпляче став стукати пальцем і по столі. Ніяково було йому встрявати в суперечку свого

одномишленика Апостола і Кочубеєвого приятеля Іскри, тим паче, що й Апостол був Кочубеєві

близький чоловік, тесть його сина. А вже ніяк не хотілося Мазепі виявляти своєї думки про

Петра. Привик, що гострі уші підслуховували кожде його слово й передавали в Москву.

Найкраще було вдати, що нічого не знає і навіть не догадується. Тому-то й повернувся він у