Мотря

віри, повинні з ним заодно стояти, щоб захистити церкву святу перед посяганнями лютеран та

єзуїтів.

Апостол, зачувши це, аж за голову взявся.

— Та що це ти кажеш, пане-товаришу! Петро і віра. Невже є гірший ворог святої нашої

церкви, як він? Не чув хіба, як він її повсякдень зневажає, насміхаючися зі священства і

зневажаючи навіть святі сосуди?

— А ти, товаришу, мабуть, не чув, що недавно тому сталося у Полоцьку?

— Не чув, будь ласка, скажи.

— Отож, виступаючи в Литву, Петро поступив у Полоцьк і зайшов до тамошнього

василіанського монастиря. Бачить ікону не відомого собі святого і питається: хто це такий? А

черці отвітують: Йосафат Кунцевич, той, якого православні замордували. Як не схопиться

Петро, як не кинеться на черців, бив, бив, а тоді чотирьом казав голови відрубати, а п'ятого

повісити, як собаку. От що!

— І тобі це, пане-товаришу, подобалося? Бо мені, бачиш, — ні. Всяка святиня — річ божа.

І до турецької мечеті як увійдеш, то поводися у ній, як турки. Бог один, тільки люди його не

однаково чують і не однаково віддають йому честь. А мордувати священиків за те, що вони своїй

вірі хочуть вірно служити, — це недобре і не по-людськи. Куди ми тою дорогою зайдемо? Я,

може, й не гірший християнин від других і віри своєї православної кріпко тримаюся і обороняю її,

де і як тільки можу, але ж здається мені, що, зневажаючи християнських черців, будь вони й

уніати, ми підкопуємо пошану і для своїх духовних, обливаємо кров'ю не різниці, а стіни й пороги