Мотря

чаркою серед своїх братів-дружинників. Коли б не це, що йому, Мазепі, дружба з Кочубеєм і

другими старшинами дуже лежить на серці, він не їхав би до Ковалівки тепер, коли в нього так

багато і такого пильного діла. Але того діла сам гін не зробить, його треба робити спільними

силами, і тому гетьман бажає, собі й цілому товариству, згоди та єдиномислія для цебра і слави

вікопомного війська Запорозького всього народу українського.

Всі вихилили чарки, з валів знов заграли моздірі, і знову Загуділо в салі, вже не як у пасіці,

а як у млині. Стали всіляко толкувати собі гетьманові слова. На кого ж він гадає однодушне

стати, проти якого ворога хоче повернутися? Огінський і Вишкевецький, Сапіга чи Сас? Одна

Польща всілякі толки насувала.

Про Росію чомусь-то говорили тихіше. І вона була розбита на два ворожі табори, на стару

й нову, і в ній можна було підтримати один або другий табор, котрий вигідніше. Але ж це

розбиття було всередині, а не назверх. Назверх усіх придавлював, як обвисла скеля на кручі,

цар Петро. Всім він дався добре взнаки, всім його воєводи, намісники, навіть ратники залили

гарячого сала за шкуру. Але про це в Кочубеєвім дворі балакалося чомусь-то нишком. Невже ж

гетьмана бояться? Мабуть, ні. Хоч він і не давав тог" по собі пізнати, а все ж таки хто був

догадливий, той і розумів, що гетьман так само чув і гадав, як і загал. Але так само, як і загал, він

боявся тих, що в Москві шукали ласк якихсь нових і невідомих і на ті ласки доносами гадали собі

заробити. Отеє і була їх велика турбота.

Не дивлячись на те, полтавський полковник Іскра, одномишленик і приятель Кочубея,

випивши зайву чарку, взявся хвалити Петра. Казав, що козаки, як оборонці святої православної