Мотря

не бувало.

— Вояк-то він великий, але світ ще більший. А хоч би Карло його і підбив, так під своєю

рукою не вдержить, бо шведи — народ невеличкий. Наш ворог — це наші сусіди, котрі нібито

жеруться між собою, а дивись, вже вони приятелі, а ми за тую приязнь платимо. Деруть нас, як

вовки барана, бо ми дійсно нібито барани, що себе рогами штовхають, а перед ворогом голови

опускають додолу.

Гетьман перестав на хвилину і глянув. Кочубеїха сиділа залишена, ніби їй ця мова не

була по душі. Кочубей крутив вус, той, що все хотів ховатися за обшивку, зате всі, щд сиділи

недалеко гетьмана, перестали говорити між. собою повернулися до нього й слухали уважно.

— Невже ж ми, пане гетьмане, дійсно такий народ до нічого? — спитав котрийсь.

— Я цього не кажу. Лицарського духу нам не брак Нечай, Немирич, Богун, Виговський,

Сомко і Дорошенко це лицарі, але яка їх доля? Де вислід їх хоробрості, їх ума, де їх гадки і

плани? У нас як хто зніметься трохи вгору, так зараз його по голові: а не спинайся, сякий-такий

сину! Зараз підуть толки про дуків-гетьманців і про козаків-нетягів, голоколінників, нацькують

брата на брата, і заведеться таке, що крий Господи! Ніхто не знає, скільки я ночей недоспав,

міркуючи, як би це наше розгукане море заспокоїти, а тепер боюся, щоб воно не розігралося

наново, і бо надто вже сильні вітри на нього з усіх боків дують.

Апостол, що перестав був жартувати і також слухав гетьманських слів, замітив: — Поки

ми живі, не буде того. Не бійся, пане гетьмане, ми всі, що під твоїм регіментом єсьмо, постоїмо

за тебе.