Мотря

країни від війни? На те ви є нас і гетьман. Стількі літа заправляєте нами, добули собі слави і

значення. Щасливі ви!

— Такий я щасливий, як віл під обухом, шановна Любове Федорівна.

-Чому ж би то?

— А тому, бо не хочуть мене розуміти. Гадають, що про себе тільки й дбаю, а не про

Україну. Доноси на мене шлють. Ви, мабуть, чузвли?

— Я туди пальців не суну, — відповіла, спускаючи очі, Любов Федорівна.

— Так, так. Завидують мені булави, гадають, що є такі, що будуть її краще від мене

носити і вище. А я таких не бачу.

Любов Федорівна мовчала. Кашляла тільки, ніби її страва на польську дорогу пішла.

— Ніколи в нас згоди не було, — говорив дальше гетьман, — через те ми терпіли та,

мабуть, і будемо терпіти. Солуниця, Кумейки, Берестечко — це кара за наші гріхи, за заздрість,

зненависть, помсту, за тії гидри, котрим ми не вміли голов відрубати. Не били нас ляхи, тільки

наші гріхи, вельмишановна Любове Федорівна, а якщо ми залишимося, як є, то і Москва нас

поб'є.

— Не такий чорт страшний, як його малюють, — відповіла Любов Федорівна.

— Ой, страшний він, страшний, ваша милосте, може, страшніший, як собі люди гадають.

— Хто? Шведський король?

— Його я найменше боюся, бо він України не забере, закоротка рука.

— Кажуть, що він цілий світ хоче підбити і що такого вояка від Олександра Великого ще