Мотря

верхів світового древа.

Чуйкевич заслухався в тую лісову музику, перед ним ожила природа, задрижали таємним

життям безчисленні і у листки на деревах, затанцювали мавки й лісовики, здавалося, ось-ось

залають собаки й появиться з луком через плече та з місяцем у чорному волоссі антична богиня

Діана. Він переносився думками в давно померші часи, в країну, повну фантастичного чару,

якого в дійсності немає, а за яким тужить іноді молода душа, почуваючи в собі пориви поетичні.

Не раз, їдучи конем крізь луги, вповиті серпанками вечірньої мряки, він пускав поводи

рівно коневі, як і думкам своїм, уявляючи собі, немов то він їде в якусь казкову країну, до якогось

завороженого двора, на котрого тесанім порозі стоїть дивної краси царівна і дожидає його.

І диво! Звичайно, тая царівна скидалася чогось-то на Кочубеєву Мотрю. Мала такі самі

темні рівні брови над задуманими очима, таке ж біле кругле чоло і таку нерозгадану усмішку на

устах, спосібну довести молодого козака до найвищого захоплення і до найчорнішої розпуки...

Мотря!

Його думки перервали стрільці, що на звук Кочубеєвого рогу з усіх сторін збігалися до

нього.

Перед деякими несли чури на носилках, прибраних зеленим гіллям, побиту грубу звірину,

бо дрібну вони несли самі на тороках біля поясів, нагадуючи давніх, первісних людей, Що з

пралісів верталися зі здобиччю до своїх печер.

Натовчено чимало. Кругом Кочубея розложено лісових небіжчиків на зеленій мураві,

закрашуючи її начервоно.