Мотря

совістею в згоді чоловік жити рад би.

— Incidit in Scil am, qui vult vitare Charibdim[17], — замітив Чуйкевич, бо наші любили

пописуватися латиною.

— Між молотом і наковальнею, — нарікав Кочубей, — і рад би вискочити з тієї кузні, та

годі. Не козацьке діло уступати з поля бою. Треба тягнути лямку, поки не викопають ямку.

Нараз коляса так високо підскочила, що пан генеральний суддя мало не вилетів з неї і

мало йому соболева шапка з голови не злетіла.

— Гов! — гукнув на візника, — кості мені розтрясеш, стій! Я злажу.

Спинився віз, спинив свого коня Чуйкевич, і Кочубей, піддержуваний чурою, виліз з

коляси.

— Гу! — сказав, обтираючи хустиною лице. — Не привик ліс до панських коліс, нічого не

порадиш! Треба нам трохи відпочити. Розстели, хлопче, килим на мураву, щоби ми наших

шараварів не зазеленили, та подай чарку і пляшку, вип'ємо за здоровля зеленої діброви, а

стрільці хай собі стріляють. Вночі, по ловах, збереться звірила на раду і скаже: добрий стрілець

наш пан генеральний суддя, не одному заяцеві життя дарував, — го-го-го!

Він сміявся, аж гомоніла діброва; рад був, що не трясла ним коляса і що Любов Федорівна

лишилася далеко. При ній він ніби спутаним почував себе. Жадного слова не пустила мимо. Все

мала щось замітить, і, правду сказати, замітки її були справедливі. З головою жінка! З дурною

жінкою біда, але ж і з мудрою важко — роби що хоч!

— "Мені з жінкою не возиться!" — затягнув Кочубей, пропиваючи до Чуйкевича. — "А