Мотря

йому любо було, хоч на хвилину, забути про них та побути сам на сам з природою, котра, ніби

мати блудного сина, пригортає чоловіка до свого буйного лона за кождим разом, як він

наблизиться до неї. Задивився в синяву небес, в тихе срібло спокійного озера, слідив

неспокійний лет птахів, збентежених гуками рушниць і ревом смертельно влучених звірів, і гадав

собі, що такий жах, така смертельна тривога обгортає також людей, коли над їх спокійними

житлами появиться з червоним смолоскипом грізна богиня війни. І було йому жаль тих птиць, тої

звірини, котрій люди не дають спокою, і тих людей, котрих турбує війна.

Чому воно так якось діється на світі, чому життя — це один бій, одна безнастанна

тривога, і коли тому всьому прийде кінець, коли воцариться царство божеє на землі?

І пригадав собі Чуйкевич свою недавню сутичку з москалями, в котрій кількох їх життя за

грабіж заплатило. Пригадав собі, з яким завзяттям кидався він тоді в бій, забуваючи про

небезпеку, котра грозила йому і його людям не тільки в самім бою, але й опісля, і яка їм ще й

дотепер грозить. Питав себе, що його спонукувало тоді до цеї завзятої боротьби, чи почуття

справедливості, потреба оборони своїх перед чужинцями, чи прямо вроджена хіть битися та

проливати кров, котру звичайно називаємо хоробрим лицарським завзяттям. Не вмів відповісти

на це питання, але чув, що воно йому немиле, що десь там, на споді його душі, осталося щось

гіркого, як на дні чарки осад по кріпкім вині.

Може, між тими забитими були сини-одинаки своїх матерей-вдовиць, що даром будуть

дожидати їх повороту й не дождуться. Може, котрий лишив дівчину, яка його щиро й вірно

любила. Вона вік тужитиме за ним, проклинаючи той меч і тую руку, що змарнувала її щастя.