Мотря

волосся, широкі рукави лопотіли, як крила, очі, як дві зорі, горіли.

Летіла на свою загибель. Перед нею річка, ліворуч озеро, а праворуч ліс. Розгуканий кінь

не заверне в бігу, його не спинить берег, стрибне і поломить.

Не надумуючись довго, Чуйкевич потис острогами свого і пустився Мотрі назустріч.

Ніби дві хмари летіли на себе, біла й чорна. З кожною хвилиною віддаль між ними маліла,

ще мент — і зударяться з собою.

Та якраз в цей мент Чуйкевич лівою рукою кріпко стягнув поводи, а правою так вправно

вхопив Мотриного коня за сталеве вудило, що він аж присів на задніх ногах, а передніми повис у

воздухах. Прібував вирватися з кріпких рук козака. Але Чуйкевич шарпнув вудилом раз, другий,

третій, і кінь став як укопаний. Тупцював тільки на місці та викидав з писка цілі клуби білої піни.

— Пусти! — крикнула нараз Мотря, а в очах її появився такий безтямний вираз, якого в

них Чуйкевич ще ніколи не бачив. — Пусти, кажу тобі, а то... — і підняла руку.

Чуйкевич повернув своїм конем так, що стояли око в око. Хвилину дивилися на себе, як

вороги на полі бою, а тоді він вхопив її руку в свою кріпку, як з заліза, долоню і м'ягким голосом

промовив:

— Мотре! Отямся... Що тобі, Мотре?..

— Коли б я мала зброю...

Скорим рухом витягнув шаблю з піхви і подав їй:

— Будь ласка! — сказав і чекав, що вона зробить. Хвилину дивилася ще на нього, а тоді

спустила очі додолу: