Мотря

Сумно. Ще й як, — та нічого не порадиш, бо такі часи. Годі ж бути нам стадом лагідних овечок,

котрих вовки безкарно роздирають.

На вовка треба вовком ставати, обороняючи рідного стада. Щоб лиш оборонити, бо, як

ось на генеральному судді видно, не всі до оборони скорі й готові. Спаніли і збабили. Привикли

до маєтків і до вигід, до доброї їжі і до кріпкого питва. Проїдять вони і проп'ють Україну. Коли ж

ти діло робитимеш, як за обідом дві-три години сидиш. Як не походи, то бенкети, а діло коли?

Вони гадають жертвою загалу купити собі спокій і добро. Та який це спокій і яке добро, куплене

кривдою? Чуйкевич ні одного, ні другого не хоче. Як треба буде, то він і життя своє віддасть,

обороняючи рідної країни. Бо пощо йому життя? Щасливим не буде, бо невже ж може він уявити

собі щастя без Мотрі? А з нею?..

Діброва, ніби розуміючи його гадки, стала голосніше шуміти, хитаючи зеленим віттям над

його зажуреною головою, ніби казала: "Не ти перший, -не ти й останній; як довго пам'ятаю цю

землю, все вона покривджена. І коли тая кривда скінчиться, Бог святий знає!"

Чуйкевич пустив коня, простягнувся на мураву й очами й думками потонув у спокійнім

небі. Разом з білою хмаркою летів усе вище й вище, разом з птахою під облаками буяв.

Нараз його кінь насторошив уха, повернувся вліво, витягнув гнучку лебедину шию й

заіржав. Чуйкевич, з привички, зірвався і вхопив коня за поводи, щоб не сполошився й не І

полетів. Приложив руку до чола, ніби дашок над очима І зробив, і дивився. Недовго.

— Діана! — крикнув і скочив на коня. — Діана!

Долиною, як вітер, летів чорний розгуканий кінь і на хребті ніс — Мотрю. Вітер розвіяв її