Мотря

Генеральний суддя їхав на лови у колясі.

Воно, може, й дивно комусь здається, але пощо ж такій шановній особі герцювати, як

молодому козарлюці, на баскому коні?

Колись і Кочубей любив ту панську забаву, нині вона хіба нагадує йому колишні молоді

літа.

Їде, щоб допильнувати діла і щоб можна було похвалитися, що, мовляв, сам Кочубей

натовк звірину для гетьманського стола.

І Чуйкевича просив, щоб сідав біля нього. Будуть дорогою балакати зі собою. Добре

балакається у лісі під шум дерев, як легкий вітрець повіває і холодить твоє спечене чоло.

Але козак соромився сідати в колясу. Він їхав поруч на своїм улюбленім коні і

перекидався словами з паном генеральним суддею, бо про розмову на тій лісовій дорозі годі

було й гадати.

— Боже ти мій! — кричав суддя, підскакуючи на подушках за кождим разом, як колеса

перевалювалися через грубе коріння, що, ніби велетенські гадюки, повилазило з нор на дорогу і

вигрівалося до сонця. — Боже ти мій! Як колись любив лови! А нині? Коли б не гетьманська

гостина, найрадніше сидів би в хаті.

— На кождий вік буває свій лік, — відповів Чуйкевич.

— А на мій вік найкращий лік — відпочинок. Так відпочивати не дають.

"Не дає Любов Федорівна", — погадав собі Чуйкевич.

— Великого труду стоїть отсей мій судейський чин. І іконів не хочеш покривдити, і з