Мотря

— Го-го-го! — гукав весело Кочубей. — Бачу, не дармувало моє ловецьке товариство. Не

вернемо з порожніми руками. За роботу належиться вам як не що краще, так хоч чарка доброї

горілки.

Добуто з бездонної старосвітської коляси спору барилку і помандрували чарки по

мисливських руках. Кождий не лиш випивав та втирав вуса, котрі й собі хотіли горілки, але й

приговорював до чарки, бо хто не вмів чогось дотепного сказати, вважався недотепою,

невторопою і чоловіком мало в світі бувалим.

Були це здебільшого люди з Кочубеєвих маєтків, його лісники, гайові та економи й

адміністратори, бо гостей не прошено, тому що звірина мала йти на Кочубеєвий стіл для

гетьманської гостини.

Чуйкевич випив ще чарку-дві, щоб Кочубеєві люди не казали, що гетьманський прибічник

гордує ними, але, побачивши, що чарки починають чимраз, то скорше кружляти, і що тому

кружлянню й кінця не видно, висунувся непомітно з мисливського круга, взяв за поводи свого

коня і побрів на узлісся.

Перед ним розстелилася широка лощина, покрита високою травою, за якою починалися

комиші, крізь котрі вилискувалося, як зеркало срібне, велике лісове озеро. Крізь нього

перепливала річка, мабуть, одна з тих, над якими лежала Кочубеєва Ковалівка. Чуйкевич присів

під деревом, тримав коня за поводи і дивився.

Він довший час перебував при гетьмані, мав повну голову двірського шуму, всіляких

чуток, поговорів і сплетень, всіляких інтриг та коверз, без котрих жаден двір не обійдеться, і