Мотря

— По чарці, по чарці та вп'ять по п'ять, — промовив Кочубей, але Чуйкевич, приймаючи

чарку з його рук, просив, щоб це була остання, бо йому вже куриться з чуба.

— Який же ти козак, та ще військовий канцелярист біля самого гетьмана? Один сором, та

й годі! Зводиться козацький рід, марніє. Але що ж? На милування нема силування. Не хочеш, так

і силувати не стану, але й сам пити не буду, бо я не пияк.

Сказавши це, він встав, велів собі подати мисливський ріг і заграв.

Чуйкевич не сподівався, що генеральний суддя такий мистець грати на мисливському

розі. Було це уміння з давніх часів, коли ще Україну покривали велетенські ліси, котрих не

випалювали, щоб добути з них поташ та бочками за марні гроші вивезти його за границю.

Гарно грав генеральний суддя. З турового рога добував він такі звуки, яких із ніякого

другого струменту не почути. Від них оживала діброва, ніби нагадувала собі давні часи, ніби

вона зі своїм паном вела сердечну розмову, тішилася, що він завітав до неї, і просила, щоб

пощадив її та не приносив її гарних дерев у жертву гострій сокирі. Розставивши широко ноги,

піднявши голову вгору, генеральний суддя втягав у свої широкі груди якомога більше воздуху; а

тоді пускав його в ріг, а ріг посилав далеко понад верхів'я дубів, котрі передавали тую музику

один одному аж по сині стіни виднокругу. Звідтам вертала подвійна, ба й потрійна луна, так що

весь лісовий простір наповнився голосними звуками.

Кочубеєві стали відповідати другі мисливські роги, та не такі вже могучі й голосні, як його.

Почулися й інші звуки. ,-! Між стрільцями були й такі, що вміли сурмити в дула. Ц Прикладав

стрільбу до рота і свистав, та ще як! Ніби десь далеко вовки вили, ніби старинний бог Див гукав з