Мотря

на аркані веде. А підписано: "Здоровий медвідь, так кільце в носі!"

А на третьому полі — жіночка-молодичка, повновида, круглоличка, хоч води до неї

напийся, така миленька, така солоденька, ніби щолиш з церкви після святого причастя вернула,

тягне свого сутуловатого подруга за вус та ще й лівою рукою у потилицю штовхає, щоби з шинку

додому поспішався. А тут знову надпис: "Жінка поти люба, поки не візьме за чуба".

Так кругом "святині", попід стелею, картинка за картинкою, тільки сиди, чарку наливай,

дивися і смійся, усе ніби жиє, ніби до тебе підморгує та приговорює...

"Ця третя картинка ніби про мене мальована, — гадає собі Кочубей, — тільки інші особи

клятий маляр поставив, генерального судді на решето у його власній хаті брати не посмів, хрін

його дядькові у вибиті зуби, та й кришка. Але ж бо й добре вдав; варта тих сорок червінців, що з

Ковалівки вивіз і половину в моїй коршмі на Полтавськім шляху з гарними шинкарівними лишив,

три дні і три ночі роздобарюючи, тітці його ковінька!.. Але чого я отеє на ті візерунки, як теля на

нові ворота, гляджу? А тут за декілька днів і гетьман приїде. Треба ж його по-людському

привітати, хай знає, як Кочубей вгощає. Кажуть, слава на воротах не висить. Отже, брехня! Як

тебе бачать, так тебе Ці малюють, пана по холявах пізнати. Нехай Любов Хведоріпвна хоч зі

злості і відхворіє, а я так Івана Степановича вгощу, що краще навіть сам він не зможе".

— Гей, є там хто? — плеснув у долоні, і на порозі появився чура. — Покликати мені

кухаря Семена, нехай першій іде.

Кухар Семен, весь у білому і в білій шапці, ніби мазепинці, на підголеному лобі, появився,

кланяючися низько. У його в руці була здорова вареха, котрою він своїх кухтиків на куховарське