Розділ «Частина друга»

– Чому ви так упевнені?

– Я вас вважаю своєю людиною.

– А якщо своя людина буде ставити нас під удар?

– Ні-ні… Цей Абіх у мене кісткою в горлі стоїть. Вожуся з ним стільки років… Але якщо справа набирає такого напрямку, я згоджуюсь послухатись вашої поради. Врахуйте, однак, це хитра бестія.

– Тим більше, – Микита Родіонович встав. – Але якщо ви порушите свою обіцянку і знову почнете лізти куди не слід, то нарікайте на себе.

– Навіщо так грубо, різко? Ми ж свої люди…

Моллер встав з стільця, підійшов до дверей, що вели на сходи, і, припавши до них вухом, прислухався. Ожогін мовчки стежив за ним.

– Ось що я вам скажу, – зашепотів він. – Листівку дав мені майор і попросив принюхатись. Розумієте, принюхатись…

– Коли потрібна буде ваша допомога в справі Абіха, – перебив Ожогін, – я звернуся до вас. Можливо, що разом і завершимо всю цю довгу історію. Не заперечуєте?

– Ніскільки. Завжди готовий.

– От і домовились.

На кінець січня радянські війська вже увійшли в Сілезію, Померанію, Пруссію, Бранденбурзьку провінцію, вийшли до Данцігської бухти і відрізали східне угруповання німецької армії.

Кожний новий день приносив радісні вісті.

На вулицях Варшави, Кракова, Лодзі маяли переможні прапори…

В місті, де жили друзі, паніка посилювалася все більше. Справжнє розгублення панувало серед торгашів, спекулянтів, постійних відвідувачів «чорного ринку». Крупні ділки, власники, видні гітлерівські чиновники вивозили все, що тільки могли. Центр міста майже спорожнів.

Багаті квартали здавалися вимерлими, будинки стояли з забитими вікнами і дверима. Де-не-де залишилися двірники, слуги, довірені.

Есесівці скаженіли. На Базарній площі з’явилася шибениця. На ній цілий тиждень висіли задубілі трупи. Прибитий до стовпа напис повідомляв, що повішені – зрадники інтересів Німецької імперії. Прізвищ покараних гітлерівські кати не назвали, але народ їх пізнав.

У місті хазяйнували солдати, поліцаї і аферисти всіх мастей та відтінків. З’являтися на вулицях з настанням темряви, навіть при наявності спеціальних перепусток, було рисковано. Однієї ночі мешканці будинку Вагнера почули тріск автоматної черги. Вранці на вулиці виявили труп чоловіка. Труп пролежав дві доби, його прибрали самі городяни. Перелякані сміливими повітряними десантами Радянської Армії, німецькі патрулі в кожному перехожому ладні були вбачати парашутиста і часто стріляли в городян без попередження.

Викликані на чергове побачення до Юргенса, Микита Родіонович і Андрій помітили, що його резиденція охороняється автоматниками; один розмістився в передній кімнаті, біля самих дверей, другий – біля входу в будинок з двору.

В особняку, як і раніше, панував непорушний спокій. Особняк нагадував острівець тиші і порядку серед бурхливого моря. Вірний собі, цілком спокійним залишався і сам Юргенс.