Розділ «Частина друга»

Двосхилі гостроверхі навіси, вкриті черепицею, займали площу в кілька гектарів. На них і між ними лежав чистий, незайманий сніг, який блищав під холодним промінням сонця. Під навісами чорніла земля. Де-не-де виднілися залишки цегли-сирцю. Територія заводу була обведена глухою дерев’яною огорожею.

– Що ж ви охороняєте? – поцікавився Андрій.

– Завод.

І Пауль пояснив: варто йому тільки піти, як на другий же день від навісів нічого не залишиться – холодно, а палива немає.

Андрій спитав, де найкраще прийняти «гостя». Пауль відповів, що це залежить від того, як довго вони збираються розмовляти. Якщо розмова буде короткою, то підійде барак, в якому жили влітку робітники; якщо затягнеться, то можна влаштуватися в кімнаті Пауля.

– Тягнути особливо нема чого, – сказав Андрій.

Вирішили запросити Моллера в барак. Це був довгий, п’ятдесятиметровий сарай, зроблений з обаполів і кусків фанери. Вздовж усіх стін тягнулися двоярусні нари із залишками соломи. В кінці барака стояли вкопаний ніжками в землю п’ятиметровий стіл з необтесаних дощок і такі ж лави. Барак мав одні двері.

Вислухавши Гуго, Микита Родіонович одягнувся. Треба було піти до найближчого автомата і викликати Моллера. Через кілька хвилин він був уже в аптеці, що мала телефон. Набравши номер, Ожогін почув голос господаря готелю.

– Це ви, пане Моллер?

– Я, я… Що трапилось?

– Нічого особливого… Дуже хочу вас бачити.

– Що ж, заходьте до мене.

– Незручно. Краще ви…

– Скажіть, куди, – перебив його Моллер. – Я прийду.

– Чекаю біля аптеки, навпроти трамвайної зупинки.

– Біжу.

Микита Родіонович відійшов від аптеки і зустрів Моллера на початку кварталу.

– Необхідна ваша допомога, – не бажаючи витрачати час на базікання, почав Микита Родіонович. – Ви знаєте, де цегельний завод?

– Звичайно, знаю. Навіщо він вам здався?

– Мені особисто він не потрібний… Там, на заводі, зараз Грязнов і Ризаматов, і їх треба якомога швидше попередити, що туди скоро прибуде Гуго Абіх.