Розділ «Частина друга»

– Ніскільки. Він, здається, боїться нас. а тому дуже люб’язний і гостинний.

Майор знову посміхнувся:

– Спробував би він бути іншим… Але, крім вас, у нього, як мені відомо, з’явилися ще квартиранти?

– Один був до нас, а другий поселився недавно, під час нашої відсутності, – відповів Ожогін, добре розуміючи, що приховати факт проживання в будинку Абіха неможливо.

Граючись великим шестигранним олівцем і намагаючись утримати його на кінчику свого пальця, гестапівець продовжував:

– Знаю. Знаю обох… Перший мене не турбує.

– Він учасник нашої групи, – твердо сказав Ожогін.

– Ах, ось навіть як! Чудово… Я забув, хто він за національністю?

– Узбек.

– Так-так, узбек. Цілком вірно… Військовополонений. Рудольф Вагнер говорив про нього. А якої ви думки про другого? – Фохт примружив очі.

Ожогін знизав плечима:

– Важко щось сказати про людину, яку так мало знаєш. Але він, на мою думку, справжній німець.

– У це поняття можна вкласти дуже багато, – сказав майор. – Мені хочеться знати, чим дихає цей Гуго Абіх.

Микита Родіонович усміхнувся:

– Як і всі ми: повітрям.

Посмішка на обличчі майора погасла, і холодні очі на кілька секунд затримались на Ожогіні.

– Це в прямому значенні, – сухо, але ввічливо промовив він. – Поки є можливість, нехай собі дихає. Мене цікавить його настрій.

– Коли б хто-небудь із нас трьох помітив у поведінці Абіха або Вагнера щось підозріле, то можу вас запевнити, що не більше як за півгодини про це знав би пан Юргенс.

Видно, відповідь і тон, яким говорив Ожогін, сподобались гестапівцю.

– Інакше й бути не може, – сказав він. – Пан Юргенс вами задоволений, але я особисто прошу вас бути уважнішими і добре дивитися за Абіхом.