Гнат Несторович знизав плечима. Звичайно, небезпечно, сусідство не дуже приємне, але нічого іншого не придумаєш, доводиться миритись.
Леонід Ізволін скинув навушники і, підійшовши до Микити Родіоновича, простягнув руку:
– Здрастуйте! Давно вас чекаю.
Леонід, як і батько, мав, очевидно, спокійний характер, рухався неквапливо і був трохи близькозорим. Він попросив Ожогіна оглянути рацію. Скільки часу він б’ється з нею, а нічого не виходить.
Марка рації була знайома Микиті Родіоновичу. Він вийняв лампи, деталі, розклдв їх на столі і почав розглядати апаратуру.
– Ви тут безвихідно? – спитав Ожогін. Леонід розвів руками:
– Що ж поробиш! Я в місті виріс, з’являтись на вулицях небезпечно – відразу пізнають… Ти говорив з товаришем Ожогіним відносно Роде? – несподівано звернувся він до Тризни.
Той ствердно кивнув головою.
– Ну і як?
– Начебто домовились. Спробуємо, – відповів за Тризну Микита Родіонович.
– Це завдання керівництва підпіллям, – уточнив Леонід.
– Я вже говорив, – промовив Тризна. – Він згодний.
Пораючись біля рації, Микита Родіонович думав про те, що треба дякувати випадку, який привів його сюди. Якби передавач був справний і рація працювала, йому навряд чи довелося б сидіти зараз у компанії сміливих патріотів Ізволіна і Тризни.
Пошкодження було невелике, і через годину зв’язок з Великою землею був налагоджений.
На обличчі Леоніда з’явилася широка посмішка. Енергійно потираючи руки, він промовив:
– Чудово! Як вам дякувати, Микито Родіоновичу!
– Не журіться, що передавач досі не працював, – промовив Ожогін і зразу ж пояснив: – Вас запеленгували б після другого ж сеансу передачі: прилади точно вказали б місцеперебування рації. В умовах міського підпілля працювати з стаціонарною радіоустановкою і не бути зловленим – майже неможливо. Треба або проводити кожний сеанс з нового місця, або вигадати щось інше.
– Я все це знаю, мене вчили. Вигадати щось інше важко, але я намагатимусь бути обережним: передачу вестиму не частіше одного разу на два тижні, і вона триватиме наймінімальніший час – хвилину-півтори.
Вночі, коли заняття Ожогіна і Грязнова у Кібіца наближалися до кінця, несподівано з’явився служник Юргенса.
– Пане Ожогін, прошу за мною, – сказав він сухо.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Брянцев Г. Таємні стежки» автора Брянцев Г.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина перша“ на сторінці 45. Приємного читання.