Розділ «Частина перша»

– А тепер попрощаємось… Бажаю щастя… – Старий встав з дивана, обняв Микиту Родіоновича і міцно його поцілував.

Потім підійшов до Андрія.

Андрій схилив голову, плечі його здригнулися, і він майже впав на груди Ізволіну.

– Кріпись, синку… Все буде гаразд… Найважче вже позаду…

Дотримуючись заходів обережності, Микита Родіонович потрапив, нарешті, в будинок «Грізного».

«Грізний» зустрів його біля дверей сам і, взявши під руку, провів у квартиру. Ні дружини, ні дочки не було.

– В моєму розпорядженні десять хвилин, – сказав він. – Сідайте.

Сіли, як і минулого разу, біля стола, один проти одного.

Хоч день ще не закінчився, «Грізний» мав вигляд стомленої людини.

– Ізволін передав вам рішення? – спитав «Грізний».

– Так.

– Тому візьміть оце. – «Грізний» подав маленький аркушик паперу. – Тут докладкі умови зв’язку. Проштудіюйте їх, запам’ятайте, а папірець знищіть. – Він встав.

Микита Родіонович також підвівся.

– Прошу не забувати того, про що я вже говорив вам, – продовжував «Грізний». – Поведінка розвідника визначається завданням, яке йому дається. Від вас не чекають ні формування загонів, ні диверсійних актів. Ваше завдання – зберегти себе, все побачити, все почути і, якщо трапиться можливість, про все повідомляти. Ви залишитесь людьми німецької військової розвідки і виконаєте все, що вона від вас вимагатиме. А тепер дайте мені вашу руку. – І він міцно потиснув руку Микиті Родіоновичу. – Передайте мій привіт вашому другу, товаришу Грязнову. Бажаю перемоги!

… Ожогін і Грязнов насилу потрапили на вокзал. Він був обнесений трьома рядами колючого дроту, в тих місцях, де були залишені проходи, творилося щось неймовірне.

Автоматникам, що стояли рядами, не під силу було стримати натиск озлоблених солдатів, які тіснили охорону і рвалися в прохід. Коли один з автоматників дав попереджувальний постріл у повітря, почулася лайка, і через кілька хвилин автоматник повис на дроті.

Натовп вдерся на вокзал, заповнив територію станції. Лізли в товарні вагони, на дахи. За кілька хвилин усі ешелони були буквально обліплені людьми.

Друзі пройшли на перон останніми і почали шукати Юргенса. Тільки через півгодини вдалося помітити його масивну постать. Юргенс про щось сперечався з комендантом, енергійно жестикулюючи. Друзі підійшли ближче і поздоровкались.

– Мені потрібно знати, який ешелон піде першим, щоб до нього причепити спеціальний вагон, – говорив Юргенс.

– Тут усі спеціальні, – відповідав комендант. – А який ешелон піде першим, сказати не можу. Бачите, що робиться?