Розділ V Кульмінація д’Анконій

– Що ж, доведи це. Покажи, як високо ти піднімешся у «Таґґарт Трансконтиненталь». Байдуже, яка ти розумна. Сподіваюся, ти витиснеш із себе все, намагаючись досягнути ще більшого. І коли ти виснажишся, домігшись свого, я чекатиму, яку нову мету ти для себе обереш.

– Чому ти вважаєш, що я мушу тобі щось доводити?

– Ти справді хочеш почути відповідь?

– Ні, – прошепотіла вона, дивлячись на протилежний берег річки.

Франциско засміявся. А трохи згодом сказав:

– Даґні, в житті важить лише те, як добре ти виконуєш свою роботу. Решта залежатиме від цього. Це єдине мірило людського єства. Всі етичні принципи, що їх намагаються запхнути тобі в горлянку, – розмінна монета, підсунута шахраями, щоб обібрати людей, вкрасти їхні чесноти. Єдина система моралі, золотий стандарт – це принцип компетентності. Коли ти виростеш, то зрозумієш, про що мені йдеться.

– Я це вже розумію. Але… Франциско, чому крім нас із тобою, ніхто цього не знає?

– А яке тобі діло до інших?

– Бо я хочу все розуміти, але в людях є дещо таке, чого не можу збагнути.

– Що?

– Хоч мені було байдуже до того, але в школі я завжди була непопулярна. А зараз я, здається, зрозуміла причину. І ця причина просто неймовірна. Люди не люблять мене не тому, що я роблю щось погано, а тому, що все роблю добре. Їм не подобається, що в мене найкращі в класі оцінки; що, не докладаючи жодних зусиль, я отримую найвищі бали. Думаєш, щоб набути популярності, мені варто стати трієчницею?

Франциско зупинився, подивився на неї і дав ляпаса.

Усі почуття стислися в коротку мить, коли в єдиному вибуху емоцій земля похитнулась у неї під ногами. Даґні знала, що вбила би кожного, хто наважиться її вдарити; несамовита лють, яка накрила її, давала на це силу… Та водночас відчула скажене задоволення від того, що це зробив Франциско. Вона насолоджувалася тупим пекучим болем у щоці та смаком крові, що цівочкою стікала з куточка рота. Була щаслива, бо зрозуміла, що спонукало Франциско на цей вчинок. Зрозуміла в ньому і в собі.

Вона вперлася ногами в землю, щоб погамувати запаморочення, а потім насмішкувато подивилася в очі Франциско, усвідомлюючи в собі якусь нову силу, почуваючись йому рівнею; переможно всміхнулася і запитала:

– Невже я завдала тобі аж такого болю?

Франциско приголомшило її запитання і геть недитяча усмішка:

– Так. Якщо це тебе тішить.

– Тішить.

– Ніколи більше не кажи такого. Не жартуй так.

– Не будь дурнем. Чому ти раптом подумав, що мені захочеться популярності?