Розділ V Кульмінація д’Анконій

Франциско підійшов до заціпенілої Даґні й кинув їй під ноги свою ракетку, ніби знав, що вона хоче саме цього. Вийшов із корту і звалився на газон, впустивши голову на руки.

Вона повільно підійшла до нього. Зупинилась, дивлячись на розпластане тіло біля своїх ніг, мокру від поту теніску, пасма волосся.

Франциско підняв голову. Його погляд повільно рухався від її ніг до шортів, до блузки, до очей. Глузливий погляд, що, здавалося, бачив її наскрізь – під одягом, під опоною розуму, і немов промовляв, що насправді виграв він.

Тієї ночі Даґні сиділа за столом в станційному приміщенні, роздивляючись своє відображення у віконній шибці. Їй найбільше подобався цей час: вікна вгорі світлішали, а в нижній частині віконної оболонки вже починали вилискувати сріблом рейки колій. Вимкнувши лампу, вона дивилася на велетенський беззвучний потік світла над нерухомою землею. Стояла така тиша, що жоден листочок не затремтів на гілці, поки небо поступово втрачало колір, перетворюючись на світле неозоре плесо.

У такий час її телефон мовчав, ніби рух зупинився по всій залізниці. Раптом за дверима залунали кроки і в кімнату ввійшов Франциско. Він ніколи досі не приходив сюди, але Даґні не здивувалася.

– Що, не спиться? – запитала вона.

– Мені не хочеться спати.

– Як сюди дістався? Не чула звуку машини.

– Пішки.

За якусь мить вона зрозуміла, що не запитала, чому він прийшов. І не хотіла про це запитувати.

Він походив по кімнаті, роздивляючись розвішані на стінах транспортні накладні, зупинився біля календаря з амбітно повернутою у бік глядача «Кометою Таґґарт». Франциско поводився, як удома, ніби це місце належало їм обом, як було завжди, хоч де б вони разом опинялися. Але йому, схоже, не надто хотілося розмовляти: запитавши щось несуттєве про її роботу, замовк.

Надворі світлішало, рух на колії пожвавішав, тишу почали порушувати телефонні дзвінки. Даґні взялась до роботи. Він сидів у кутку, перекинувши ногу через бильце крісла, і чекав.

Даґні працювала швидко, насолоджуючись точністю власних рухів; голова була напрочуд ясна. Сконцентрувалася на різких дзвінках, на цифрах телефонних номерів, номерах вагонів та замовлень. Більше нічого навколо себе не помічала.

А коли випадково скинула додолу аркуш паперу і нахилилася по нього, то раптом побачила себе, ніби збоку: свої рухи, сіру полотняну спідницю, підкочений рукав сірої блузи, оголену руку, яка потягнулася по папірець. Серце завмерло, немов зойкнуло від якогось передчуття. Вона підняла папірець і повернулася до роботи.

Надворі було світло, майже як вдень. Повз станцію, не зупиняючись, проїхав поїзд. У прозорому вранішньому повітрі довга вервечка вагонних дахів переплавилася на срібну струну, а потяг неначе летів у повітрі, ледь дотикаючись до рейок. Будівля затремтіла, задзвеніло скло; вона усміхнено провела поїзд поглядом. Франциско теж усміхався, не відриваючи від неї погляду.

Прийшов денний оператор, Даґні передала йому зміну, і вони з Франциско вдихнули нарешті ранкового повітря, яке аж сяяло, хоча сонце ще не зійшло. Вона не відчувала втоми: здавалося, наче щойно прокинулася.

Попрямувала до своєї машини, але Франциско сказав:

– Пройдімося пішки. Потім повернемося по твою автівку.

– Добре.

Пропозиція її не здивувала, як не злякала нагода пройтися вісім кілометрів. Це здавалося цілком природно і відповідало тому особливому моменту, – чіткому, але від усього відрізаному; близькому, але відокремленому, наче яскравий острівець серед туману, що нагадує про вищу, незаперечну реальність сп’яніння.