Розділ V Кульмінація д’Анконій

Коли того літа Франциско поїхав, Даґні зрозуміла, що це схоже на перетин кордону їхнього дитинства; восени він мав вступити в коледж, а вона була наступна в черзі. Дівчину охоплювала нетерплячка, замішана на хвилюванні й остраху, ніби її приятель мав от-от зануритися у щось незнане; схоже вона відчувала багато років тому, спостерігаючи, як Франциско вперше стрибнув зі скелі в Гудзон і зник у чорній воді, а Даґні чекала, знаючи, що він ось-ось випірне, і настане її черга.

Вона відкинула страх. Будь-який ризик Франциско сприймав лише як чергову нагоду відзначитися; не існувало битв, які він міг би програти; не існувало ворогів, які могли б його здолати. А потім вона згадала почуту кілька років тому репліку; фраза була така дивна, що закарбувалася в пам’яті, хоч і здалася тоді нісенітницею. Слова пролунали від старого професора-математика, батькового приятеля, який лише один-єдиний раз відвідав їхній заміський будинок. Даґні сподобалось професорове обличчя, і вона дуже добре запам’ятала особливий смуток у його очах, коли того вечора, сидячи на ґанку в останніх променях надвечірнього сонця, він мовив, показуючи на постать Франциско у саду:

– Який вразливий хлопчик. Він занадто спраглий щастя. Що він робитиме в світі, де так мало підстав радіти?

Франциско вступив в один із найкращих навчальних закладів у світі, що його завчасно обрав для нього батько: Клівлендський університет імені Патріка Генрі.

Тієї зими він не гостював у них в Нью-Йорку, хоча їхати було лише добу, і – такого досі не траплялося – вони не писали одне одному. Але вона точно знала, що він приїде до них улітку.

Їй було тоді незбагненно лячно, і професорові слова знову і знову лунали в голові, ніби попередження, яке Даґні не могла витлумачити. Відкидала той страх; думки про Франциско дарували впевненість, що вона матиме в запасі принаймні один літній місяць, перш ніж настане оте таємниче майбутнє. Бо воно не належить людям, які її оточують зараз.

– Привіт, Чушко!

– Привіт, Фріско!

Тут, на пагорбі, побачивши його знову, вона раптом вловила суть світу, що об’єднував їх всупереч усім. Час немов зупинився; вона відчула, як вітер метляє навколо її колін бавовняну спідницю; як сонячне світло лягає на повіки, а потім – неймовірну полегкість, що тягла її кудись угору так сильно, аж, боячись злетіти, змушена була міцніше упертися сандалями в землю.

Це було ґвалтовне відчуття свободи та безпеки, бо вона збагнула, що нічого не знає про його життя, ніколи не знала і не хоче знати. Родини, звані вечері, школи, люди, які не мали мети, люди, які покірно тягнули свою лямку, – весь цей світ випадковостей не мав жоднісінького значення, бо не був їхнім світом. Вони з Франциско ніколи не обговорювали подій, які з ними відбувалися, а говорили лише про те, що думають і що мають зробити.

…Вона мовчки дивилася на нього, немов дослухаючись до внутрішнього голосу, який казав: «Не те, що є, а те, що ми зробимо… Нас із тобою неможливо зупинити… Пробач мені страх, хоч я і думала, що зможу тебе віддати; пробач вагання – ти їх ніколи не бачитимеш, – я більше не боятимусь за тебе».

Франциско теж якусь мить мовчки вдивлявся в її лице, і Даґні здалось, що то був не просто вітальний погляд після розлуки, а погляд людини, яка думала про неї кожного дня всього минулого року. Вона не знала напевне, адже це було миттєве невловиме враження, таке швидкоплинне, що вже за мить він озирнувся на березу і мовив у стилі їхньої дитячої гри:

– І коли вже ти навчишся бігати? Я завжди мушу на тебе чекати.

– То ти чекатимеш на мене? – весело запитала вона.

– Завжди, – серйозно відповів Франциско.

Піднімаючись схилом до будинку, він розмовляв з Едді, а вона тихо йшла поруч. Відчула, що між ними виникла певна стриманість, яка, хоч це й дивно, перетворювалася на близькість.

Нічого не розпитувала про університет, лише через кілька днів поцікавилася, чи йому там подобається:

– Зараз там викладають купу дурниць, – відповів він, – але кілька курсів лекцій мені подобаються.

– Багато нових друзів?

– Двоє.