Розділ V Кульмінація д’Анконій

Більше він їй нічого не казав.

Джим мав переходити на останній курс нью-йоркського коледжу. За час навчання він набув якоїсь тремтливої войовничості, ніби запопав нову зброю. Якось, ні сіло ні впало, він звернувся до Франциско тоном зобидженого праведника:

– Думаю, тепер, коли ти став студентом, варто навчитися сприймати бодай якісь ідеали. Пора забути егоїстичну жадобу і замислитися про соціальну відповідальність, адже всі успадковані мільйони не повинні задовольняти лише твоїх забаганок; їх тобі доручено заради нещасних і нужденних. Як на мене, людина, яка цього не усвідомлює, належить до найпаскудніших і найгниліших людських істот.

Франциско якнайґречніше відповів:

– Не розсудливо, Джеймсе, спекулювати сумнівними поглядами. Варто приберегти свої дошкульні викриття для співрозмовників, які цього справді потребують.

Коли вони відійшли, Дагні запитала:

– Невже на світі є багато людей, схожих на Джима?

Франциско розсміявся:

– Дуже багато.

– І тобі до них усе одно?

– Ні. Я з ними не спілкуюсь. А чому ти запитуєш?

– Думаю, вони небезпечні… в чомусь. Не знаю напевне.

– Боже милий, Даґні! Думаєш, я боятимусь таких типів, як Джеймс?

За кілька днів, гуляючи з ним лісом понад берегом річки, вона запитала:

– Франциско, який тип людей наймерзенніший?

– Люди без мети.

За прямими стовбурами дерев, як за парканом, ховався неосяжний сліпучий простір. У лісі було прохолодно й тіняво, але крони дерев ловили гарячі сріблясті відблиски від води. Даґні не розуміла, чому їй так подобається краєвид, якого вона досі ніколи не помічала; чому вона так насолоджується своїми рухами, тілом.

Вона не дивилася на Франциско. Ховаючи очі, інтенсивніше відчувала його присутність; наче світло, що відбивається від води, від нього віддзеркалювалося чіткіше усвідомлення самої себе.

– То ти вважаєш себе розумною? – спитав він.

– Я завжди так вважала, – відповіла вона зухвало, не обертаючись.